Шановний, пане президент. Я мати юного Героя, який віддав своє життя за Україну, у 18 років, самому розквіті сил і процвітання. З тих пір, як не стало мого , не було ще одного дня, щоби я не замислилася, чому мій маленький синочок покинув лікарняне ліжко, і свідомо пішов на смерть, зі словами:,, Мамо, якщо я не повернуся на позиції, завтра загине багато моїх побратимів. " Мій син, Михайловський Микола Миколайович, 14.12.2003р.н., був солдатом гранатометником, легендарної 80 ДШВ, 3 батальйону, 2 рота БГТР. Ще перед початком повномасштабного вторгнення, мій син обрав собі професію захисника, наслідуючи шлях своїх старших братів. Він мріяв нести службу і одночасно отримати військову професію, мріяв бути десантником і досягти у цій професії найвищої майстерності і професійності. З самого першого дня війни, мій хлопчик перебував у найгарячіших точках фронту, гідно ніс службу, виконував бойові завдання. Кожен кілометр звільненої Батьківщини він цінував, як найвищу місію, як найвище досягнення у своєму житті. Коли велась підготовка Харківського контрнаступу, він готувався до цієї події, як до нацпочеснішого завдання, не дивлячись на свій зовсім юний вік. Саме він був удостоєний честі, підняти прапор України над звільненою Балаклією. У своєму відеозвіті, він з гордістю пообіцяв мені, що на Кремлі буде зірвано зірку його руками. Михайловський Микола Миколайович, загинув 20.09.2022 біля м. Оскол, під час танкового обстрілу. У переддень смерті, мій син знаходився на лікуванні у хірургічному відділенні м. Чугуїв. Йому було проведено хірургічне втручання в області поясниці, і він проходив післяопераційну реабілітацію. Він написав у своєму останньому повідомленні :,, Мамо, нікого не звинувачуй. Я самовільно покидаю лікарню. Якщо я не повернусь на позиції, буде дуже багато полеглих хлопців. Він загинув через годину після нашої останньої розмови. 00.30. , 20.09.22 перестало битись серденько моєї дитини, і його бойового командира, йо взірця, Героя України Лонцького Владислава Олеговича. Їхні серця навіки зупинили мій час. Пане президент, хіба така свідома відвага і самовідданість, не заслуговують на звання Героя України? . Хіба така відповідальність за свою землю і свій народ, у 18 років, не заслуговують найвищої нагороди держави? Я стою перед вами на колінах, у благаннях. Я відмовляюсь від усіх матеріальних заохочень, але прошу увіковічнити ім'я мого сина званням Героя України. Він був справжнім, мужнім, героїчним захисником, відданим своїй державі. Михайловського Миколу Миколайовича нагороджено орденом за мужність 3 ст. Вірний присязі, мужньо обороняючи свою державу, мій Микола віддав найдорожче - своє юне життя. Не залишіться байдужими до матері чотирьох воїнів-захисників. Удостойте мого полеглого сина честі носити звання Героя України ( посмертно), держави, яка була для нього дорожчою за життя. З повагою мати Янішена Любов Василівна. Вірю, що не залишите мою петицію поза увагою.