Прохання до Президента України щодо присвоєння почесного Звання Героя України (посмертно) солдату Бойко Руслану Віталійовичу (22.09.2000-31.08.2024), такелажнику евакуаційного відділення в/ч 3102 Національної гвардії України.

Шановний пане Президенте!

Прошу Вас присвоїти почесне Звання Героя України (посмертно) солдату Бойку Руслану Віталійовичу, 22.09.2000 року народження, такелажнику евакуаційного відділення взводу технічного обслуговування 1-го батальйону оперативного призначення військової частини 3102 Національної гвардії України, який під час виконання бойового завдання, захищаючи незалежність, суверенітет, територіальну цілісність України, 31.08.2024 року, поблизу населеного пункту Липці, Харківської області, отримав поранення внаслідок наїзду на міну та був евакуйований до найближчого стабілізаційного пункту, але від отриманих травм помер.
Чи має цінність нагорода для життя, якого більше немає?
Чи має цінність втрачене життя для держави, задля якої воно було віддано?
Коли тобі 22 роки, завжди здається, що все можливо, а час – це марність, в якій немає ні початку, ні кінця. 22 – це завжди початок: формування, пізнання, розвитку, дослідження та відкриття, а що є 23? 23 роки для Руслана? Для Руслана – це кінець… Це кінець життя, яке ще навіть не знайшло свого початку, кінець бажань, сподівань, очікувань та можливостей.
З самого малку мій син був бійцем: виховуючись без батька, він самостійно розвивав в собі чоловічі риси характеру. У 10 років прийняв самостійне рішення піти на бокс, та вже через місяць приніс додому медаль за перемогу в змаганні, отримавши перше місце. Своїми діями він довів всім, а насамперед собі, що він сильна і вольова людина в такому не зрілому віці. Під час навчання в університеті, Руслан обрав додатково навчатись на військовій кафедрі, завжди займався спортом та тримав себе у формі. Його лозунгом було: «В здоровому тілі, здоровий дух!»
Війна застала мого сина тоді, коли він навчався на четвертому курсі університету. Під час ворожого нападу країни-агресора на наше рідне місто Ізюм, Руслан проявив лідерські якості та хоробрість, яким може позаздрити дорослий зрілий чоловік. Перебуваючи під обстрілами, він один з перших визвався на допомогу в пошуку їжі та води для тих, хто знаходився поруч.
Саме в той час я зрозуміла, що мій син, не дивлячись на свій юний вік, - хоробра та відважна людина!
Тоді ж Руслан прийняв таке важке і, в той момент, сміливе рішення – піти добровольцем до лав Національної Гвардії України.
Пам’ятаю той день, коли мій, такий молодий та повний бажання жити, син оголосив, що він – «доброволець». Руслан завжди був наповнений відчуттям обов’язку, приналежності до спільноти, ідеалами та ідеями, які він боронитиме до кінця свого життя. Війна стосується кожного і в кожного з нас своє місце та відведена роль. Руслан знав, що його місце на полі бою, його роль – захищати товаришів поряд на фронті, сім’ю, що лишилася вдома та державу, що стримує ворожий опір.
Мій син вважав, що в світі є ідеї, які вартують життя – за це він його і віддав.
Сутність людини ми бачимо через призму її реакцій на події у власному житті, на виклики, які відгукнулися та на рішення, які вона прийняла в рішучий момент. Саме в умовах стресу та кризи, людина активніше та глибше починає обмірковувати власні цінності та ідеї, які ще нещодавно складали сенс свого існування.
Коли у лютому 2024 року Руслан під прицільним шквалом снарядів, що падали та розривалися поряд з ним, доставляв боєкомплекти своїм товаришам на передову, які допомогли відбити атаки ворога – я переконалася, що мій син безстрашний та відчайдушний!
Коли на початку весни 2024 року у Серебрянському лісі Руслан, не дивлячись на травму спини, самотужки евакуював 7 поранених бійців – я переконалася, що мій син співчутливий та альтруїстичний!
Коли у травні 2024 року, попри контузію, під безперервні, безжалісні обстріли на Харківщині, вивіз з поля бою поранених бійців – я переконалася, що мій син самовідданий!
А коли через декілька днів він, ставлячи під загрозу власне життя, під час атаки дронів-камікадзе, менш ніж за 7 хвилин доставив до лікарні важко пораненого товариша – я переконалася, що мій син – справжній герой!
Бійці, яких вдалося врятувати моєму синові, називали його «янголом».
24 серпня 2024 року, за тиждень до його гибелі, Руслан був нагороджений медаллю та грамотою «За оборону України» від Президента України. Ця нагорода була для нього честю та ще одним доказом, що він обрав правильний шлях.
Загалом за час служби мій син врятував понад 70 побратимів: чи можна вважати це героїзмом? Я вважаю, що так!
Держава визначає Звання Героя України найвизначнішою із нагород, які присвоюються громадянам за здійснення визначного геройського вчинку. Саме впевненість в тому, що мій син – герой і спонукала мене звернутися із відповідною петицією.
Ідея героїзму напряму пов’язана з самопожертвою та відчуттям обов’язку, та в якій моральні вчинки здійснюються не заради особистої вигоди чи потреб, а навпаки засвідчує готовність людини діяти проти власних інтересів задля виконання морального кодексу.
Героїзм віддзеркалює найкращі людські якості, такі як: сміливість, відданість, відвага та готовність до самопожертви. Саме ці якості і виділяють людину серед інших, надихають та дають надію. Саме такі якості і проявив мій син. І саме наявність таких героїв та вчинків і підтримує в людях відчуття безпеки, захисту та бажання боротьби.
Мій син проявив не тільки акт фізичної хоробрості, а й показав моральну силу відстоювати свої переконання не дивлячись на загрозу смерті.
Пам’ять про героїзм Руслана буде жити разом із життями тих товаришів, яких він врятував; у щирій вдячності матерів, чий син продовжить свій життєвий шлях через проявлену мужність та самовідданість мого сина, а також у героїчних розповідях про його вчинки серед друзів та побратимів.
Такі герої, як мій син, необхідні країні не тому, що виконують свій державний обов’язок, захищаючи кордони держави, її мирне населення, воюють пліч-о-пліч з такими ж самими солдатами-героями, рятують життя своїх товаришів та друзів, а тому, що такі герої необхідні для підтримання бойового духу як солдатів, так і мирного населення. Вони необхідні для згуртування народу, вони дають надію та стимул продовжувати боротьбу.
Такий прояв героїзму, на який пішов Руслан, викликає великий соціальний ефект, об’єднує, підтримує та стимулює населення у такий важкий для країни час.
Вшанувати пам’ять героя та відзначити його заслуги у боротьбі перед українським народом – є потреба, яку заслуговують всі, хто віддає і віддав своє життя за оборону України. Державні нагороди та медалі будуть одним з доказів того, що наша країна не забуває нікого, що для народу не байдуже на своїх захисників та захисниць.
Присвоєння почесного Звання Героя України не поверне мого сина до життя, проте пам’ять про нього не повинна бути забутою. Його вчинки є доказом, що героями не народжуються, а становляться й вічно ними залишаються. Відзнакою буде присвоєння цього звання, а також засвідчення поваги держави до жертви, на яку пішов Руслан з гордістю та мужністю, на які йшли справжні солдати, яких ми кличемо героями – Героями України!