У перші дні повномасштабного вторгнення Олексій добровільно пішов в територіальну самооборону міста Києва. Він разом з товаришами стояв на блокпості, перевіряв документи в людей та автомобілі на наявність заборонених предметів.
13.06.2022 року вступив до лав Збройних Сил України, а саме - до Територіальної Оборони. Тримав оборону в Святошинському районі. Був наймолодшим військовим серед своїх побратимів, але по тому, як він робив свою справу, і не скажеш, що йому було лише 22. Накази командирів завжди виконував творчо, до будь яких отриманих завдань відносився так, що саме від них залежить Перемога. Він часто говорив: «Якщо не ми, то хто, зупинить цих клятих виродків». Після Святошинського району тримав оборону в районі Виноградаря, міста Києва.
З вересня 2022 року по лютий 2023 року, служив на Донеччині, в районі Сріблянського лісу, ходив на завдання без відмов, іноді навіть сам просився без черги.
Одного разу, коли він був на завданні, прилетів ворожий танковий снаряд , це сталося на відстані півтора метра від нього та його побратима. Олексій швидко зреагував та відразу побіг до іншої двійки , перевірити, чи все добре, але, на жаль, хлопці загинули. Він намагався надати медичну допомогу, але вже було пізно.
Після цього він лікувався від (уже не першої) контузії. Через декілька тижнів виїхав до Києва, відпочив, тримав оборону київського неба. Після чого, 17 вересня 2023 року, знову поїхав на Донеччину, в район Іванівського-Кліщіївки. Брав участь у штурмових діях, проводив евакуацію поранених та загиблих побратимів. 20 листопада 2023 року виходив на позиції старшим групи, потрапив під ворожий мінометний обстріл. Одна з мін впала поруч з хлопцем, від неї Ятченко Олексій Сергійович з позивним «Тихий» загинув…
Він говорив: «Якщо я помру, то потраплю до Вальгали».