Шановний пане президенте!
Прошу присвоїти звання Героя України (посмертно) рядовому поліції України.
Хачатуров Анатолій Ерікович загинув 21.10.2023-го року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Курдюмівка Бахмутського району Донецької області. Проходив службу у Об’єднаній Штурмовій Бригаді Національної поліції України «ЛЮТЬ», у батальйоні поліції особливого призначення №3.
Мій син, Хачатуров Анатолій Ерікович, народився в селі Феськи, що на Харківщині, у сім’ї українки та вірменина. Тут він закінчив школу і звідси ж пішов до лав армії. Коли повернувся - через два місяці почалася війна.
З перших днів війни він хотів йти захищати країну, але я постійно відмовляла його, як могла, весь час серце було не на місці, щось таке відчувала... Так тривало 10 місяців. Потім він зробив те, що вважав за потрібне, без мого дозволу – пішов захищати країну, людей.
Анатолій з малечку мріяв бути поліцейським, мріяв захищати людей. Після армії намагався вступити до поліції особового призначення – його мрії дитинства. Мрія здійснилася – у березні 23-го року пройшов непростий виснажливий відбір та з березня 23-го року вже проходив навчання у навчальному таборі. З липня відбув у відрядження, на «нуль».
З перших днів перебування на «передовій» приймав участь у бойових завданнях. Уся місцевість навколо й особливо – у напрямку ворожих окопів, які були за 25-50 метрів від них, була перекопана вибухами. Не було жодного неушкодженого клаптика землі з вцілілою рослинністю, земля була добряче нашпигована мінами різних видів та калібрів. Майже кожного для доводилося приймати участь у завданнях з проникненням на ворожі позиції.
Одного разу, коли група Анатолія, в якій він перебував, пішла на чергове завдання. Якийсь час ішли, кружляли… Раптом його командир групи зупинився та заціпенів – він заблукав та вів групу по геть незнайомій місцевості, скоріш за все замінованої. Від цього командир довго не міг опанувати себе. Група чекала на свого командира, поки він оговтається. Але час спливав – треба було діяти швидко. Тоді Анатолій, побачивши стан командира, почав намагатися привести його до тями. Коли йому це не вдалося – вирішив очолити групу. Він забрав у командира рацію , доповів про ситуацію, що сталася та прийняв командування. Того для група успішно виконала завдання та неушкодженою евакуювалася, вийшла назад на свої позиції.
Після цього випадку Анатолія призначили провідником груп, які потрібно було вести на завдання, на ворожі позиції. У Анатолія була доволі гарна пам’ять, яка допомагала йому легко орієнтуватися на той місцевості, де за день від нових вирв від постійних прильотів мін та снарядів місцевість геть змінювалася, ставала невпізнаною… Але Анатолій вмів знаходити у цій пекельній картині якісь знайомі орієнтири.
Далі були різні випадки: виведення груп з оточення, поміч тим, хто потрапляв під удар, витягував на собі поранених хлопців. Одного разу тягнув вбитого(двохсотого). Хлопці, що йшли з ним, пропонували лишити його – дуже важко було пролазити через постійні вирви і було дуже важко й далеко ще йти. Але Анатолій відмовився лишати невідомого йому, але нашого українського хлопця, говорячи своїм хлопцям з групи, що у мертвого бійця теж є мати, батько, дружина, діти, яким було б краще поховати свого рідного захисника вдома, а не знати, що він вбитий лежить десь серед поля у одній з вирв, і якого ніяк не можуть забрати, щоб повернути родині поховати по-людськи…
Майже кожного дня Анатолій, ризикуючи власним життям, йшов за побратимами на ворожу територію та виводив бійців. За це у підрозділі його дуже поважали й любили. Він майже завжди був усміхнений і його усмішка додавала впевненості хлопцям поряд, тим самим він ділився з ними частинкою своєї рішучості та відваги, що врешті решт допомагало бійцям виживати у нелюдських умовах війни.
Незадовго до останнього часу Анатолія командир батальйону казав йому, у присутності інших побратимів, що надішле запит на нагородження Анатолія за його проявлений героїзм та неодноразові героїчні вчинки, які рятували хлопцям життя та запобігали потраплянню хлопців у полон. Але за коротке життя Анатолія командир цього зробити не встиг…
21-го жовтня 2023-го року у Анатолія був вихідний – попередню добу він працював і за розкладом мав відпочивати. Але доля розпорядилася інакше – йому наказали повести групу, яку мав вести інший провідник. Анатолій виконав наказ та повів групу.
Вийшли на завдання. Анатолій усіх вивів у вказане місце, але коли вони вже евакуювалися - їх наздогнала ракета… Всі бійці групи згоріли заживо. Деякі сім’ї й досі очікують на результат аналізу ДНК.
На поховання Анатолія прийшло чимало людей. Вони згуртувалися та віддали останню шану Герою – зробили живий коридор слави, який простягнувся на всю Харківську вулицю – центральну вулицю Феськів, та ще далі, по всьому селу, по шляху останньої подорожі Анатолія.
З повагою,
Мама та брат загиблого.