Шановний пане Президенте, прошу розглянути петицію щодо присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю Збройних Сил України, старшому навіднику артилерійського взводу артилерійської батареї 2 десантно-штурмового батальону, військовослужбовцю військової служби за контрактом в/ч А0224,79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади ДШВ ЗС України Щербініну Дмитру Сергійовичу, 12.07.1999 р.н., призваному на військову службу 21 вересня 2020 року, вірному військовій присязі, який героїчно загинув 12 вересня 2022 року у бою за нашу Батьківщину під час виконання бойового завдання в районі виконання завдань за призначенням в ході ведення бойових дій в районі н.п. Новомихайлівка, Донецької області, виявивши стійкість і мужність.
Дмитро народився і жив у Миколаєві. Вчився і здобував освіту в загальноосвітній школі №30. Рано почав працювати, бо завжди хотів бути самостійним.
Мріяв про службу у десантних військах, тому після строкової служби вирішив піти на контракт до ДШВ ЗСУ.
21 червня 2021 року Дмитро став бійцем 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Обійняв посаду старшого навідника. Згодом вирушив для виконання бойових завдань на територію ООС.
Повномасштабну війну Дмитро разом із побратимами зустрів на позиціях біля міста Щастя на Луганщині, де вони прийняли перший бій та дали відсіч ворогу. Далі були Донецька обл. Попасне, де вони продовжували мужньо виконувати свої завдання і відбивати штурми ворогів, нищити піхоту та ворожу техніку противника.
Мій син був у самому пеклі, але бажання захищати рідну країну не зникало. Він завжди казав:"Ми на своїй землі і я буду битися до останнього ворога" Ніколи не скаржився, що йому важко і завжди казав, що все буде добре, щоб мене заспокоїти.
За зразкову службу у ЗСУ нагороджувався подяками та грамотами. Зі слів побратимів Дмитро був чесний, мужній, відважний, надійний і вірний товариш, завжди першим приходив на допомогу. Він рятував життя інших, під час обстрілів виносив поранених і полеглих, евакуював мирне населення:
"Він мені був як старший брат, хоробрий воїн, за яким я йшов туди, розуміючи, що це може бути останній шлях, але розумів що Діма поруч і все буде нормально. Під час обстрілу потрібно було відкривати вогонь у відповідь, а у нас не було готових боєприпасів, він кричав, щоб усі бігли готувати припаси для удару у відповідь, біг першим і робив усе не дивлячись на вогонь ворога, підтримував бойових товаришів моральним духом, говорив всякі бадьорі слова і настрій піднімався, навіть коли хотілося просто затиснутися і лежати в окопі, його поважав весь підрозділ." - і це лише одне повідомлення одного побратима, а таких повідомлень після загибелі сина я отримувала декілька
Він усвідомлено поїхав та пройшов навчання у Німеччині, освоїв нове озброєння, повинен був навчати інших... На жаль, повернувшись на передову, ворожий снаряд наздогнав його в окопі – Діму не змогли впізнати навіть за наколками. Він понад три місяці вважався безвісти зниклим.Довелося робити ДНК-тест. Згодом підтвердилося, що це загинув Дмитро.
До останнього подиху був вірний військовій присязі, Батьківщини і народу України.
Він дуже хотів жити у мирній вільній країні, вибрав службу до душі, прагнув купити собі житло, поїхати у відпустку, мріяв про сім'ю і дітей, а я про онуків. Він просто хотів жити, хотів, щоб усі були щасливі. Не судилося...
Я пишаюся своїм сином. Не кожен зможе, дивлячись смерті в обличчя, підтримувати, а не ховатись, першим приходити на допомогу, сумлінно і чесно виконувати свій обов'язок перед Батьківщиною і людьми
Мій син гідний почесного звання - Герой України. Він віддав за нас найдорожче - моє життя.
Вічна і світла пам'ять Героям України.
Слава Україні. Героям Слава!